2 квітня 2025 р.

Скільки б кілометрів не відділяло тебе
від дому – він все одно звучить у тобі.

У шумі дощу, що нагадує морські хвилі,
у вуличному музиканті, який грає знайомий мотив,
у випадковій пісні, що зненацька пролунає з чийогось телефону й на мить перенесе тебе назад.

Іноді варто лиш прислухатись – і ти знову чуєш рідне місто.

Ось тут кричить ранковий центральний ринок,
сонні продавці діляться новинами і важкий візок б’ється об бетонні плити нерівної дороги.
Тут – чути плескіт води, коли хвилі розбиваються об пірс.
А це - скриплять портові крани, ти любиш цей звук, бо він значить, що порт – працює.
І, звісно ж, чайки. Вони тут завжди кричать.

Бердянськ шумить літнім лунапарком і закликами «прогулочки на піратському кораблі».
Звучить піснями вуличних музикантів під гітару на приморці.
Цокотить плитами на мелітопольському шосе і криком водія маршрутки «далі по салону проходимо».

Бердянськ сміється тисячами дитячих голосів, які хлюпаються в морі десь біля «Червоної гвоздики».
Дзенькає келихами в вуличних кафе.
І – рипить хвірткою, коли ти заходиш на своє подвір’я.

Наше місто кричить гаслами на мітингах:
«Бердянськ – це Україна»,
сміливим «Вас тут не чекали»,
і – пронизливою тишею…

Ти продовжуєш його чути навіть тоді, коли його немає поряд.
І все дослухаєшся – коли ж воно тебе покличе.

А які звуки рідного міста досі з тобою?